Абайомі Овонікоко: «Потихеньку обживаюся...»

- Абайомі, хвилин зо 20 тому ви забили прем'єрний м'яч у чемпіонаті України, але, здається, щасливими, принаймні зовні, не вигля­даєте. Може, змерзли? (Того п'ятничного вечора температура у Києві впала до +3 °С.).

- Та ні, це вам, мабуть, здало­ся. Я справді дуже щасливий, що мені вдалося зрівняти рахунок у такому складному для нас мат­чі. Зрештою, цей гол – дебютний для мене лише у рамках чемпіона­ту, бо я вже забивав у грі на Кубок. А взагалі – справді сильно змерз, якщо чесно.

- Мушу вас засмутити: най­гірше ще попереду.

- Знаю-знаю... У Грузії, де я виступав останнім часом, клімат м'якший.

- Як у цілому охарактеризує­те поєдинок? Для мене, як сто­роннього глядача, перші хвилин вісімдесят були дуже невеселими – йшла гра без воріт.

- Так, справді, було дуже бага­то боротьби, але, зазначу, у ній ми не поступалися. Ситуація стала критичною, коли «Арсенал» реалі­зував свій момент, але, на щастя, ми змогли все вчасно виправити.

- Я не помилюся, коли ска­жу, що рівень чемпіонатів України та Грузії – це просто небо та земля?

- Те, що тут футбол сильні­ший, – поза всяким сумнівом. У Грузії я, приміром, мав у кілька разів більше моментів упродовж гри, аніж в Україні. І гравці, і орга­нізація усього процесу тут на ви­щому рівні.

- Мабуть, після Грузії адап­тація тут проходить легше, у по­рівнянні з тим, що ви пережили, коли полишали рідну Нігерію...

- Маєте слушність, хоча пев­ні складнощі все ж присутні. Але це – нормальний процес: я в Україні зовсім нещодавно, яки­хось два місяці, а тому на сто від­сотків ще не призвичаївся. Поти­хеньку обживаюся. Тим паче, мені все до вподоби: і місто, і атмосфе­ра в команді.

- З Анатолієм Демяненком як спільну мову знаходите?

- У нас працює штатний пере­кладач, тому проблем із порозу­мінням не виникає.