Темур Парцванія: «У Луцьку все влаштовує. Виходь на поле і доводь свою придатність»
Темур Парцванія вперше «засвітився» широкому колу українських вболівальників після чемпіонату Європи-2009 серед футболістів до 19 років. На тріумфальній для України першості Парцванія відіграв усі матчі «від дзвінка до дзвінка». Це при тому, що Темур був молодший на рік, ніж більшість його партнерів. Незабаром Парцванію під прапори молодіжної збірної покликав Павло Яковенко, тривали його виступи за другу «динамівську» команду в першій лізі, Темур пробував свої сили і в європейських клубах. Довгий час кар’єра гравця не мала нового поштовху, але торік Парцванія нарешті дебютував у Прем`єр-лізі в складі запорізького «Металурга», а цьогоріч, наприкінці липня, перейшов до «Волині». Клубна прес-служба поспілкувалася із Темуром.
- Темуре, перше питання буде, напевне, традиційним для тебе: як грузинський хлопчик став гравцем молодіжної збірної України?
- Не скажу, що я народився футболістом. Але з дитинства, як більшість хлопчаків в Грузії, «захворів» цією грою. Мешкав у невеликому місті Зугдіді, у місцевій команді я й робив перші кроки у футболі. Ви ж знаєте, що у Грузії специфічне відношення до футболу – там в нього не можна не грати (посміхається – fcvolyn.net). Тато в мене теж був футболістом, арбітром, завжди підтримував у футболі. Вже в 6-7 років сказав, що треба серйозно вирішувати чи буду зв’язувати долю з цією грою. Ніби непогано виходило. Треба було розвиватися, вирішувати на чому концентруватися - на навчанні чи на футболі. У Грузії в ті часи дуже важко велося… На батьківщині я довго вважався перспективним. Але особливих можливостей для розвитку не було. Тому вирішили з батьком поїхати до Києва на оглядини. Вийшов варіант із «Динамо» - це найулюбленіший в Грузії український клуб. Всі вдома пам’ятають про Каху Каладзе – найкращого сучасного грузинського гравця. Приїхав на перегляд в «Динамо-3». Там сказали, що дані в мене хороші, порекомендували на вступ в «динамівську» академію. Мені тоді було 14 років.
- Всі грузинські хлопчаки вочевидь мріють бути нападниками. А як ти «змирився» із позицією захисника?
- Завжди грав у захисті. Навіть у дитячому футболі. Як поставили тренери на позицію переднього захисника так і нині передусім на цій позиції граю.
- Глобальне питання: чому не склалося в «Динамо»?
- Тут треба трохи згадати про моє перебування в складі киян… Взимку 2008-го, коли мені залишалося півроку до закінчення навчання в академії «Динамо», я приїхав з відпустки і зіграв та потренувався із «Динамо-2». Там були чудові тренери – Калітвінцев із Литовченком. Почав грати у першій лізі. Дебютував у матчі проти київського ЦСКА, ми виграли 3:2, а я відіграв перший тайм.
А влітку мене дуже неочікувано запросив на збори в Австрію із «основою» Юрій Сьомін. Це був для мене «космос». Емоції переповнювали… Збори мали ознайомлювальний характер — я мав призвичаїтися, отримати необхідний досвід. Так принаймні згодом тренери пояснили… Додали, що за мною обов'язково стежитимуть і я ще отримаю шанс. Наступний шанс я вже отримав за часів Газзаєва, але повернувся в «Динамо-2».
- У цей момент ти почав грати за українські юнацькі і молодіжні збірні…
- Так, пройшов майже усі ці команди. Окремо згадаю «золото» юнацького чемпіонату 2009 року. Я ніби непогано відіграв в усіх матчах. Тоді в «Динамо» була проблема із центральними захисниками і, чесно кажучи, думав, що цього разу закріплюся в основі. Не сталося так, як гадалося… Шкодую, що після чемпіонату Європу «Динамо» не відпустило мене в «Оболонь». Юрій Максимов особисто запрошував, але керівництво не домовилося...
- Із тією командою-чемпіоном Європи-2009 з ким підтримуєш найкращі стосунки?
- В основному з тими, хто в «Динамо» грав. Коркішко, Шевчук, Рибалка, Гармаш… Денис, до слова, дуже простий хлопець.